— Так ось як ти залагоджуєш справу тієї свині Морена!

— Кожен робить, що може, друже мій! — мовив я са-мовдоволено. — А як там дядько? Переконав ти його? За племінницю я ручусь.

Ріве тоді:

— Ну, з дядьком мені не так пощастило.

І ми, взявшись попідруки, рушили назад.

Ill

За обідом я відчув, що божеволію. Я сидів поруч неї, і щохвилини рука моя під скатертиною зустрічалася з її рукою; нога моя притискала її ніжку, і погляди наші раз у раз схрещувались і зливались.

Настала місячна ніч, ми вийшли ще трохи пройтись, і я шептав дівчині усі солодкі речі, що тільки спадали мені на думку, пригортав і цілував її щохвилини. Поперед нас дядько сперечався про щось із Ріве. Великі їхні тіні пересувалися за ними по піщаній доріжці.

Незабаром після того як ми вернулись у дім, принесли телеграму від тітки, що вона прибуде аж узавтра вранці, першим поїздом.

— Ну, Анрієтто, — сказав дядько, — піди покажи гостям їхні кімнати.

Побажавши старому доброго відпочинку, ми пішли за Анріеттою. Вона спершу завела нас до кімнати, де мав спати Ріве, і той шепнув мені на вухо:

— Бач, не повела спочатку до тебе.

Далі дівчина показала мені мою постіль. Тільки-но залишились ми наодинці, як я зараз же знову обняв її, намагаючись пестощами затуманити їй розум і зламати опір. Та, відчувши, що от-от втратить останню силу, вона втекла від мене.

Я ліг під ковдру, дуже стурбований, вражений, зніяковілий, добре знаючи, що не засну, роздумуючи, що саме вчинив я недоладного, — аж раптом хтось легенько постукав у двері.

— Хто там? — спитав я.

— Це я! — відповів тихий голос.

Я швиденько одягся, відчинив. Ввійшла Анрієтта.

— Я забула, — сказала вона, — спитати, що п’єте ви вранці: шоколад, каву чи чай?

Я палко обняв її:

— Я п’ю… я п’ю… я п’ю…

Та вона випорснула в мене з рук, погасила свічку і зникла.

Я залишився сам, розлютований, шукаючи в темряві сірників і не знаходячи їх. Знайшов нарешті і з свічкою в руках, напівбожевільний, вийшов у коридор.

Що мав я зробити? Я не роздумував про те. Я хотів її знайти, я хотів її мати. Пройшов кілька крюків без жодних думок, без тями, і враз мені майнуло в голові: «А що, коли я потраплю до дядька? Що я скажу йому?» Я остовпів, голова в мене ніби спорожніла, тільки серце шалено билося. Минуло кілька хвилин, доки я натрапив на відповідь: «А чорт, скажу йому, що шукав Ріве — поговорити з ним у пильній справі».

Я заходився розглядати двері, шукаючи тих, що ведуть до Анрієтти. Та не було з чого їх пізнати. Навмання взявся за один з ключів і повернув його. Двері відчинились, я ввійшов. Анрієтта, сама не своя, сиділа на постелі й дивилась на мене.

Тоді я обережно зачинив двері на засув і, підійшовши навшпиньках, сказав:

— Я забув вас попросити дати мені що-небудь почитати.

Вона пручалась, але я незабаром знайшов бажану книжку. Не скажу заголовка, та по щирості — це був найкращий із романів, поема над поемами.

Щойно я перегорнув першу сторінку, вона мені дозволила читати далі, скільки захочу; і ми перейшли стільки розділів, що наші свічки згоріли вщент.

Висловивши їй ніжку подяку, я обережною ходою пішов до своєї кімнати. Зненацька чиясь рука зупинила мене. То був Ріве.

— Ти ще не довів до кінця справи отієї свині Морена? — шепнув він.

О сьомій ранку вона сама принесла мені чашку шоколаду. Ніколи не доводилось мені пити смачнішого. То був солодкий до знемоги, м’який, ніжний, запахущий, п’янкий шоколад. Я не міг одірвати губів од чудової чашки.

Ледве встигла Анрієтта вийти, як увійшов до мене Ріве. Він, здавалося, трохи нервував, як людина, що їй зовсім не спалось.

— Якщо так триватиме далі, ти зіпсуєш отій свині Моренові всю справу! — бовкнув він роздратованим, похмурим голосом.

0 восьмій прибула тітка. Розмова була коротка. Ці славні люди погодились узяти назад свою скаргу, а я лишив їм п'ятсот франків на місцевих бідарів.

Тоді нас запросили погостювати ще день. Планувалося влаштувати екскурсію на якісь там руїни. Лнрієтта за спиною в старих подавала мені знаки: «Зоставайся-бо».

Я був не від того, та Ріве напосідав їхати.

Відвівши приятеля набік, я благав його, як тільки вмів, я вмовляв:

— Слухай, любий мій Ріве, зроби це для мене!

Але він роздратовано відказав:

— Ні, досить уже з мене цього! Чуєш! Досить уже мені справи з отією* свинею Мореном!

Дуже не хотілося мені від’їздити. Це була одна з найтяжчих у моїм житті хвилин. Я залюбки влагоджував би Моренову справу до кінця свого життя.

У вагоні, після міцних німих стисків рук на прощання, я сказав Ріве:

— Тварюка ти, от що!

А він мені:

— Ти починав уже мене з біса дратувати.

Підходячи до редакції «Світоча», я побачив, що на нас

чекає ціла юрба. Тільки-но нас побачили, як почулися запитання:

— Ну, як там з отією свинею Мореном?

Усе місто зворушила та історія. Ріве — злий настрій у нього по дорозі розвіявся — ледве не пирснув зо сміху, одказуючи:

— Дякувати Лабарбові все вийшло добре.

1 ми рушили до Морена.

Він напівлежав у кріслі, з гірчичниками на ногах і холодним компресом на голові, знеможений од турботи. Він безнастанно кашляв тим кашлем, що буває у людини перед смертю, та невідомо було, як то він простудився. Жінка дивилася на нього очима тигриці, що от-от має розірвати свою здобич.

Щойно ми ввійшли, у нього руки й ноги затрусились.

— Все гаразд, бовдуре, тільки не роби такого вдруге.

Він підвівся, задихаючись, схопив мене за руки, цілуючи

їх, ніби якому принцові, заплакав, ледве не втратив тяму, обняв Ріве, обняв пані Морен… Та штовхнула його, аж він упав на крісло.

Цей випадок на все життя відбився на бідоласі, надто він його жорстоко вразив.

Відтоді його не звали інакше, як тільки «ота свиня Морен». Цей епітет колов його щоразу, як удар шпагою. Коли якийсь пустун кричав на вулиці «свиня!», — Морен мимохіть оглядався. Приятелі страшенно допікали йому, коли жартома, за столом, показували на шинку й запитували:

— Це не твоя часом?

Через два роки після цієї історії він помер.

Щодо мене, то, виставляючи свою кандидатуру в депутати тисяча вісімсот сімдесят п’ятого року, я в одній справі пішов якось до нотаріуса в Тусері, пана Бельонкля. Ставна, гарна та пишна дама зустріла мене.

— Не впізнаєте? — спитала вона.

— Та… ні, пані,— відповів я.

— Анрієтта Боннель.

— А! — І я відчув, що блідну.

А вона спокійно дивилась на мене й усміхалась.

Коли я залишився на самоті з її чоловіком, він узяв мене за руки і так міцно стис їх, аж мало не зламав.

— Давненько вже, добродію, — мовив він, — хотів я з вами побачитись. Дружина моя стільки про вас говорила. Я знаю… Так, я знаю, за яких неприємних обставин ви з нею спізнались, знаю, скільки ви проявили делікатності, такту, дружньої відданості…— Потім він якусь хвилину вагався, а тоді докінчив пошепки, ніби мав сказати щось непристойне: —…у справі отієї свині Морена.

П’єро

Анрі Ружонові

Удова Лефевр, сільська дама, була одна з тих напівпань-напівселянок у широких стрічках та капелюхах в оборках, що говорять попсованою мовою, прибирають на людях величного вигляду і ховають під кумедними, претензійними манерами своє грубе єство, як ховають свої червоні ручиська під рукавичками з сирового шовку.

За служницю в неї була статечна, проста селянка на ім’я Роза.

Жінки мешкали в маленькому будиночку з зеленими віконцями край шляху, в Нормандії, в центрі округи Ко.

Вони мали перед будинком маленьку грядку, де садили городину.

Якось однієї ночі в них украли десяток цибулин.

Виявивши крадіжку, Роза кинулась сказати про це своїй господині, яка саме спускалася з ганку в вовняній спідниці. Розпач, жах охопили вдову, її обікрадено, обікрадено пані Лефевр! Отже, тут є злодії, отже, її можуть знов обікрасти!