Аж ось однрго ранку, кидаючи вниз перший шматок хліба, вони враз учули в колодязі страшний гавкіт. їх було там двоє! В яму скинули другого, великого собаку!

Роза гукнула: «П’єро!»—і П’єро гавкав, гавкав. Тоді вони стали кидати туди харчі, але щоразу добре чути було якусь страшенну бучу, а потім жалісне скімлення П’єро, покусаного своїм товаришем у біді, що був дужчий від нього й пожирав усе до крихти.

Даремно вони намагались пояснити: «Це тобі, П’єро!» їхньому собаці, очевидно, нічого не перепадало.

Збиті з пантелику, жінки перезирнулися поміж собою, потім пані Лефевр з досадою промовила:

— Але ж не можу я годувати всіх отих собак, яких туди кидатимуть. Треба від цього відмовитись.

І, чуючи, як їй аж дух займається на саму думку про всіх отих собак, що годуватимуться її коштом, вона пішла геть, несучи з собою назад навіть рештки хліба, які й почала дорогою їсти.

Слідом за нею, витираючи очі краєм блакитного фартуха, йшла Роза.

Плетільниця солом’яних стільців

Леонові Енніку

Це було наприкінці обіду з нагоди відкриття полювання в маркіза де Вертана. Одинадцять мисливців, вісім молодих жінок і місцевий лікар сиділи навколо великого освітленого стола, заставленого квітами та фруктами.

Заговорили про кохання, й виникла палка суперечка, одвічна суперечка про те, чи можна по-справжньому любити раз чи багато разів. Одні наводили приклади людей, що за все життя мали тільки одне велике кохання. Інші пригадували тих, що кохали часто й пристрасно. Чоловіки здебільшого наполягали на тому, що кохання, як і хвороба, може багато разів уражати ту саму людину і в разі якихось перешкод може її й прибити. Хоч цей погляд і важко було б заперечувати, проте жінки — їхня думка спиралась більше на поезію, аніж на спостереження — твердили, що кохання, справжнє велике кохання, приходить до людини тільки раз, що воно подібне до блискавки, і що серце, якого воно доторкнеться, зостається відтоді таке порожнє, спустошене, випалене, що ніяке інше сильне почуття, навіть мрія, не може в ньому зародитися знову.

Маркіз, що кохав багато разів, швидко заперечив цей погляд.

— А я вам скажу, що можна кохати й кілька разів, віддаючись почуттю всією душею й розумом. Ви мені говорите про тих, що вмирали з кохання, й на основі цього твердите, що не можна покохати вдруге. А я вам відповім, що якби вони не вчинили такої дурниці — не вкоротили б собі віку, тим самим утративши всяку змогу знову покохати, — то вони видужали б і кохали б знову, завжди, до самісінької смерті. Бо закохані, немов п’яниці. Хто пив — той питиме, хто кохав — той кохатиме. Це справа темпераменту.

За арбітра було взято лікаря, старого паризького лікаря, що оселився на самоті серед полів, і попросили його з’ясувати свою думку.

Якраз він її і не мав.

— Як сказав маркіз, це справа темпераменту. Щодо мене, то я знав кохання, яке тривало п’ятдесят п’ять років, нітрохи не згасаючи з часом, і ввірвалося тільки зі смертю.

Маркіза заплескала в долоні.

— Це прекрасно. Про таке кохання можна лише мріяти І Яке щастя — п’ятдесят п’ять років жити, овіяному таким глибоким і сильним почуттям! Мабуть, щасливець, якого так ревно кохали, благословляв життя!

Лікар усміхнувся:

— Справді, пані, ви не помилились: кохали саме чоловіка. Ви його знаєте, це пан Шуке, містечковий аптекар. Ту жінку ви теж знаєте — це стара плетільниця солом’яних стільців, яка щороку бувала й у замку. Але я розповім докладніше.

Захват жінок підупав, і на їхніх гидливих обличчях було написано «пфе», немов кохання — доля тільки осіб ніжних і значних, єдино гідних викликати інтерес порядного товариства.

Лікар провадив далі:

— Три місяці тому мене покликали до цієї жінки, коли вона вже вмирала. Напередодні вона приїхала возом, який правив їй за домівку і якого тягла шкапа — ви її, напевне, бачили, — а за возом бігли двоє великих чорних собак, її друзі й вартові. Священик був уже там. Вона призначила нас виконавцями заповіту і, щоб нам з’ясувати свою останню волю, розповіла про все своє життя. Я не знаю нічого такою ж мірою незвичайного та гідного жалю.

Батьки її плели солом’яні стільці. Вона ніколи не мала домівки, збудованої на землі.

Зовсім маленькою вона вже мандрувала, обірвана, заво-шивлена, брудна. Звичайно спинялись де-небудь на околиці, край канави. Воза випрягали, кінь пасся; собака спав, поклавши морду на лапи, а дівчина гасала по траві, поки в холодку придорожніх берестів батьки сяк-так лагодили старі стільці з усього села. Не багато розмовляли в цій пересувній оселі. По кількох словах, потрібних, щоб вирішити, кому обходити садиби, вигукуючи відоме: «Лагодимо стільці!» — починали скручувати солому, сидячи поруч або одне проти одного. Коли дитина відходила надто далеко або починала бавитися з якимсь сільським хлопцем, батько сердито відкликав її: «Вернись-но сюди, ледащо!» Оце тільки й було ніжних слів, які вона чула.

Коли дівчинка підросла, стали її посилати збирати сидіння дірявих стільців. Тоді в неї завелися подекуди знайомства з дітворою, але тепер уже батьки її нових друзів грубо кричали на своїх дітей: «Вернись сюди, пустуне 1 Нехай тільки побачу, що ти балакаєш з цими волоцюгами!»

Хлопці часто кидали в неї каміння.

Коли господині давали їй по кілька су, вона їх старанно ховала.

Якось — їй було тоді одинадцять років. — .вона, блукаючи цими краями, побачила за кладовищем маленького Шу-ке — він плакав, бо товариш забрав у нього два ліари. Гі зворушили сльози маленького хазяйського сина, одного з тих дітей, що, на думку знедоленої дівчинки, мали бути завжди веселими й вдоволеними. Вона підійшла ближче і, взнавши причину горя, висипала в руку йому всі свої заощадження, сім су, які він, звичайно, й узяв, витираючи сльози. Тоді, нетямлячись від радості, вона зважилась його поцілувати. Уважно роздивляючись одержані гроші, хлопчисько не пручався. Бачачи, що її не проганяють і не б’ють, вона знову міцно, від щирого серця поцілувала його. Після чого втекла.

Що сталось у цій бідолашній голівці? Може, вона прихилилась до цього опецька тому, що подарувала йому все своє багатство, чи, може, й тому, що віддала йому свій перший ніжний поцілунок? Таємницю кохання однаково оберігають серця і дорослих, і дітей.

Цілі місяці вона марила про цей куток за кладовищем та про хлопця. В надії його побачити знову вона обкрадала батька, уриваючи якийсь гріш то тут, то там, на лагодженні стільців чи купівлі провізії.

Коли вона прийшла знову, маючи в кишені два франки, то змогла тільки мимохіть подивитися на маленького чепурного хлопчика, що сидів за вікном батькової аптеки, поміж червоним бутлем та скляною посудиною з солітером.

Вона ще більше покохала його, захоплена, розчулена, приваблена пишнотою підфарбованої води, апофеозом блискучого кришталю.

Вона зберегла цей незабутній спогад і, зустрівши хлопчика через рік, коли він грався в кульки з товаришами за школою, кинулась на нього, схопила в обійми й стала так шалено цілувати, що він заревів з переляку. Щоб його заспокоїти, вона віддала йому всі свої гроші: три франки й двадцять сантимів, цілий скарб, який він розглядав, витріщивши очі.

Він узяв ті гроші й дозволив пестити себе, скільки їй хотілось.

Протягом чотирьох років вона висипала йому в долоні всі свої заощадження, які він сумлінно ховав у кишеню, дозволяючи за це цілувати себе. Одного разу вона дала йому тридцять су, іншим разом — два франки, ще якось — лише дванадцять су (вона плакала з досади й жалю, та рік був поганий), а останнього разу — п’ять франків, велику круглу монету, і він сміявся задоволений.

Вона думала тільки про нього, а він також з якоюсь нетерплячістю чекав, коли вона повернеться; ледве побачивши* її, біг назустріч, і серце в дівчинки починало кидатися в грудях.

Потім він зник, його віддали до колежу. Про це вона дізналася, хитро розпитавши. Далі, вдавшись до тонкої дипломатії, почала просити батьків, щоб ті змінили свій маршрут і приїхали сюди під час канікул. їй пощастило досягти свого аж через рік. Отже, вона не бачила його два роки й ледве впізнала його, так він змінився, виріс, покращав і став такий показний у своєму мундирі з золотими гудзиками. Він удав, ніби не бачить її, й гордовито пройшов повз неї.