Було дуже тепло. Я походжав по затіненій алеї, слухаючи, як музиканти з казино розпочинають на горбку, на найвищому в парку місці, вигравати перші пісеньки.

І я побачив, що батько та дочка наближаються до мене повільною ходою. Я привітався з ними, як вітаються звичайно на курортах із сусідами по готелю.

Батько, зараз же зупинившись, запитав мене:

— Чи не могли б ви, добродію, з вашої ласки, показати нам тут місце для прогулянок, щоб було недалеко, не важко дійти і щоб гарна була місцевість. Вибачайте, що надокучаємо вам.

Я зголосився провести їх у долину, де протікає невеличка річка, в глибоку вузьку щілину поміж двома великими, вкритими лісом скелястими схилами.

Вони погодились.

Почали, звичайно, балакати про те, яку силу мають лікувальні води.

— Знаєте, в моєї дочки, — казав батько, — дивна якась хвороба, і ніяк не можна дізнатись, на що саме вона слабує. її мучать незрозумілі нервові припадки. Лікарі то звертають усе на серце, то на печінку, то на спинний мозок. Тепер причину цієї мінливої, мов Протей, хвороби, що набуває кожного разу іншого вигляду, інших ознак, вбачають у шлунку, в тому, мовляв, великому казані, який огріває наше тіло, регулює його діяльність. От чому ми й прибули сюди. Сам я думаю, що це нерви, не інакше. Як воно не є, а це дуже сумна річ.

Я зараз згадав про жахливий тик у нього в руці й запитав:

— А чи воно не спадкове? Чи в вас у самих не хворі трохи нерви?

Він одказав спокійно:

— В мене?.. Та ні… в мене нерви були завжди дуже спокійні…— А тоді, помовчавши трохи, раптом додав: — Ага! Ви маєте на увазі спазматичний рух у моїй руці, що буває кожного разу, коли я хочу щось узяти? То так на мене вплинула одна страшна подія. Уявіть собі, мою доньку поховали живу!

— А! — спромігся я тільки сказати, вражений, здивований украй.

— Ось як воно сталося, — повів він далі.— 3 Жюльєтою якийсь час траплялися тяжкі серцеві припадки. Ми вважали, що вона хвора на серце, й приготувалися до найгіршого.

її принесли якось додому холодну, бездиханну, мертву. Вона впала в садку. Лікар констатував смерть. Я сидів біля неї день і дві ночі. Своїми руками поклав її в труну і ікпов за труною до цвинтаря, де її поховали в нашому фамільному склепі. Це сталося на селі, в Лотарінгії.

Я звелів, щоб на неї наділи всі коштовності — браслети, кольє, персні—усі мої подарунки, — і її першу бальну сукню.

Ви повинні розуміти, що діялося в мене на серці, коли я вернувся додому. Вона була в мене одна — дружина моя давно померла. Самотній, напівнепритомний, зайшов я до своєї кімнати і впав у крісло, без думки, без сили — я не міг навіть ворухнутись. Тремтів тільки скорботою, мов та зруйнована машина. Душа моя була наче кривава рана.

Мій старий лакей Проспер, що допомагав мені класти Жюльєту в труну і виряджав її зі мною на останній спочинок, зайшов тихенько до мене.

— Чи не з’їли б ви чого, пане? — запитав він.

Я мовчки похитав головою. А він знову:

— Не годиться так пане. Так ви можете захворіти. То, може, ви хочете лягти в ліжко?

— Ні, дайте мені спокій, — одказав я.

Він вийшов.

Скільки часу минуло, того я не знаю. О, яка ніч, яка ніч!.. Ставало холодно; вогонь у великому каміні погас, а вітер, зимовий вітер, сильний крижаний вітер із замерзлої рівнини бився в вікно, стукав одноманітно, зловісно.

Скільки часу минуло? Спати я не міг і сидів, пригнічений, прибитий горем, з розплющеними очима, простягти ноги; моє змучене тіло обважніло, а душа заніміла від розпачу. Раптом задзвонив великий дзвінок коло надвірних дверей.

Мене щось неначе підкинуло, аж крісло затріщало піді мною. Дзвін ударив урочисто, важко; голос його розходився хвилями і відлунював у всьому замку, як під склепінням. Я повернувся, поглянув на годинника. Була друга година ночі. Хто б міг прийти в такий час?

А тут знову двічі задзвонив дзвінок. Слуги, певне, не могли одважитись устати. Я взяв свічку й зійшов униз.

— Хто там? — ледве спромігся спитати.

Але й сам засоромився свого боягузтва і повідсовував помалу важкі засувки. Серце так і кидалось у грудях, мені було страшно. Я рвучко відчинив двері і побачив — щось біліло у темряві, якийсь ніби привид.

Я поточився назад, пойнятий смертельним жахом:

— Хто… хто… хто ви такі?

І почув голос:

— Це я, тату.

То була моя дочка, її голос.

Я думав тоді, що збожеволію. Усе відступав назад, а мара вже входила в двері. Я тікав, роблячи рукою, ніби одганяючи її, той рух, що ви ото бачили. Цей рух так у мене й зостався.

Привид промовив:

— Не бійся, тату; я не вмерла. У мене хотіли вкрасти персня і відрізали пальця, потекла кров, я й опритомніла.

І я справді побачив, що вона була залита кров’ю.

Я впав на коліна; мені перехопило віддих, я хлипав, хрипів.

Потім, прийшовши трохи до пам’яті, все ще до такої міри приголомшений, що не розумів іще, який жах і яке щастя випало мені, я повів її в свою кімнату і посадовив у крісло; тоді, хапаючись, задзвонив Просперові — я хотів, щоб він розтопив у каміні, приготував питво та побіг по лікаря.

Нарешті слуга ввійшов; він глянув на мою дочку, розкрив конвульсивно рота з надлюдського страху і гримнув на землю горілиць, мертвий.

То він відчинив склеп, знівечив мою дочку та так і кинув, бо не міг уже знищити слідів свого злочину. Він не потурбувався навіть поставити труну на місце: певний був, зрештою, що я на нього не подумаю, бо я на нього у всьому звірявся.

Ви бачите, добродію, які ми нещасні.

Він замовк.

Запала ніч і оповила маленьку, безлюдну, сумну долину. І від присутності цих дивних істот — дочки, що вернулася з того світу, і батька, що лякає своїми недоладними рухами, — якийсь містичний страх наліг на мене.

Я не знав що казати.

— Яка жахлива подія! — прошепотів я нарешті. Тоді, помовчавши хвилину, додав: — Чи не пора додому? Щось неначе стає холодно.

І ми повернулись до готелю.

Годі

Граф де Лормерен кінчав одягатись. Кинув останній погляд у велике, на всю стінку в гардеробній, дзеркало й усміхнувся.

Гарний, справді, був на вроду ще й тепер, хоч і посивів зовсім. Високий, гнучкий, стрункий, тонкого стану, з худорлявим обличчям, з тонким вусом непевного відтінку, русим, так би мовити, він мав ті шляхетні манери, ту витонченість, нарешті, те, не знаю вже, як його назвати, те, що відрізняє людину одну від одної більше, ніж мільйонний маєток.

Він промовив стиха:

— Лормерен ще живе!

І пішов до вітальні, де чекала на нього пошта. На столі, де кожна річ мала своє місце, на тому робочому столі, за яким господар ніколи нічого не робить, лежало з десять листів поруч із трьома газетами трьох різних напрямків. Раз тільки, ворухнувши пальцями, він розкинув усі листи, як той гравець, що дає вибирати карту, і почав приглядатись до письма — так він робив щоранку перед тим, як мав розірвати конверт.

То була для нього солодка хвилина, хвилина чекання, здогадів, невиразного неспокою. Що принесли йому ці папери, закриті, таємничі? Що в них є— радість, щастя чи смуток? Він пильно приглядався до них бистрим оком, розпізнавав письмо, одбирав, розкладав на дві, на три купки, зважаючи на те, чого від них чекав. Тут друзі, тут байдужі, далі невідомі. Невідомі завжди непокоїли його трохи. Чого вони хочуть? Чия рука поставила ці чудні значки, які містять у собі думки, обіцянки чи погрози?

Того дня особливо запав йому в око один лист, хоч простий був на вигляд, нічим не відрізнявся від інших. Придивлявся, проте, до нього заклопотано, серце чогось тремтіло. «Від кого він може бути? Я знаю цю руку напевне, тільки не можу собі пригадати», — подумав він.

Він підніс листа до очей, тримаючи обережно двома пальцями, і силкувався прочитати крізь конверт, не наважуючись розпечатувати.

Тоді, понюхавши його, взяв на столі невеличку лупу, щоб докладно придивитись до всіх особливостей письма. Стало йому якось млосно.