І якось серед ночі, коли Борзий знов заскавулів, зійшла на матір одна думка, думка мстивої й кровожерної дикунки. Вона обмірковувала все аж до ранку; потім, тільки на світ стало, пішла до церкви. Вона молилася, вона впала ниць на холодну підлогу, простерлась перед Богом, благала в нього помочі, підтримки, просила влити снаги у знеможе-не старістю тіло, щоб відомстити за сина.

Потім вернулася додому. На подвір’ї була стара з вибитим дном бочка, куди стікала вода з ринви; вона перевернула бочку, вшнурувала зсередини і, щоб не котилася, підперла кілками й камінням, потім припнула Борзого до тієї буди, а сама пішла до хати.

Тепер вона невпинно ходила у своїй кімнаті, а очі весь час звертали по той бік, до берегів Сардінії. Він там, убивця.

Собака день і ніч протяжно завивав. Уранці стара принесла йому в мисці води; але ніякої їжі — ні юшки, ані хліба.

Минув ще один день. Борзий, заморений голодом, спав. А вже на третій день очі в нього жадібно виблискували, шерсть стала дибом, він скажено рвався з ланцюга.

А стара знов не дала йому їсти, анічогісінько. Пес ярився скаженою люттю і гавкав захриплим голосом. Ще — ніч минулася.

Коли ж настав ранок, мати Саверіні подалася до сусіда й випросила два снопи. Вона взяла старий одяг, що колись носив її чоловік, і випхала його соломою, аби скидалося на людину.

Вбивши в землю проти буди Борзого тичку, вона прив’язала до неї опудало, щоб не впало. А потім з вузлика подертої білизни ще доробила голову.

Собака зачудовано дивився на ту солом’яну людську подобу й ані дзявкнув, хоча його мордував голод.

А стара пішла до різника купити добрий шмат чорної кров’янки. Коли вернулася, то на подвір’ї коло буди наклала дров, розвела вогонь і заходилася смажити кров’янку. Борзий як збісився, рвався з цепу, підскакував, бризкав слиною, не відриваючи о^ей від жаровні, звідки такі пахощі вривались лоскотом у його живіт.

Потім мати з тієї задимленої каші зліпила опудалові краватку. Вона довго морочилася коло шиї, мовби хотіла убгати ковбасу всередину. А коли вже пов’язала, то спустила пса.

Одним шаленим скоком пес кинувся на опудало, уп’явся в горло, ставши лапами на плечі, і шматував. А як зіскочив, то в пащі чорнів шматок здобичі,— не з’їв, а глитнув, і знову накинувся, і знов угризався іклами в шнурки, виривав кусень поживи, зіскакував, потім ошаленіло стрибав знову. Він не лишив цілого місця на обличчі, усе зубами вигриз, а там, де мав би бути комірець, зосталися лише клапті.

Вдова, нерухома й німа, дивилася в надії, а очі загоралися вогнем відплати. Потім вона посадила Борзого на ланцюг і знов два дні мучила його голодом, а тоді ще раз узялася за той дивовижний вишкіл.

Три місяці вона привчала його до такого звірства, до такої кривавої здобичі. Тепер уже не прив’язувала його, а одним порухом руки нацьковувала на опудало.

Вона так уже вишколила Борзого, що хоч би й не було схованої в горлі опудала їжі, а все одно пес упивався в нього іклами і рвав зубами. Після чого одержував винагороду — підсмажену кров’янку.

Борзий аж здригався, вгледівши солом’яне опудало, а потім зводив очі на хазяйку, вона ж хрипко кричала: «Бери!» — й піднімала догори пальця.

Нарешті вона сказала собі, що наспіла вже слушна година, і одного ранку в неділю мати Саверіні пішла до церкви на сповідь і причастилася з натхненням у душі, а потім, коли вернулася звідти, убралася в чоловічий одяг, ставши схожою на нужденного старця, та й пішла з одним сардінським рибалкою, котрий перевіз її разом з собакою на той бік затоки.

Вона мала в полотняній торбі великий шмат кров’янки. Борзий морився голодом два дні. Стара жінка раз у раз давала йому понюхати пахучу їжу і так ворушила звірину лють.

Вони ввійшли в Лонгосардо. Корсіканка накульгувала. Вона зайшла до одного пекаря й спиталася, де мешкає Ніколо Раволаті. Виходило, що він тут жив зі свого старого ремесла — столярування. Він щось майстрував у кінці майстерні.

Стара пхнула двері й окликнула:

— Гей! Ніколо!

Він обернувся, а вона, спустивши собаку, нацькувала:

— Бери-бери, жери-жери!

Пес озвіріло кинувся й учепився йому в горло. Чоловік змахнув руками, схопився за напасника й покотився з ним по землі. Якусь хвилю він бився в корчах, молотив по землі ногами, потім простягся непорушно, а Борзий усе рвав зубами йому шию, поки не лишив на ній живого місця.

Два сусіди, котрі саме сиділи на порозі, потім оповідали, що бачили, як виходив нужденний старець, а з ним заморений чорний собака, і той собака плентався та їв щось буре із рук хазяїна.

Ввечері стара вернулася додому. Тієї ночі вона спала міцним сном.

Рука

Усі оточили пана Бермютьє, судового слідчого, що розбирав таємниче злочинство в Сен-Клу. Вже цілий місяць Париж гомонів про те страшне, неймовірне звірство. Ніхто нічого певного не знав.

Пан Бермютьє, стоячи біля каміна, правив своє, збирав докупи всі докази, обмірковував різні думки, але сам ніяких висновків не робив.

Багато з жінок аж устали, щоб ближче підійти, і слухали стоячи, втупивши очі в поголений рот судовика, звідки падали такі тяжкі слова. Жінки вже трепетали, здригалися й ціпеніли від цікавості до страхів, від тієї пожадливої і невтримної потреби жахливого, що вічно паморочить їхню душу й мучить її, мов велика спрага.

Одна така, найблідіша з усіх, промовила, коли запала тиша:

— Це страшно. В усьому тому є щось потойбічне. Ніхто нічого так і не дізнається.

Судовик обернувся до неї:

— Так, пані, цілком можливо, що ніхто нічого так і не дізнається. А щодо слова «потойбічне», котре ви щойно вимовили, то воно тут не на місці. Перед нами злочинство, яке замислено так хитро і вчинено так хитро, а ще й огорнуте такою таємничістю, що ми не можемо збагнути всіх його загадкових обставин. Одного разу мені випало вести таку справу, що до неї, здавалося, доклала рук нечиста сила. Аж врешті довелося її полишити, бо не було як усе те з’ясувати.

Жінки мало не всі разом озвалися, і так поквапно, що голоси їхні злилися в один:

— О! Розкажіть нам.

Пан Бермютьє поважно посміхнувся тим усміхом, що пасує судовому слідчому. Він почав так:

— Тільки, прошу вас, не подумайте, що в усій тій пригоді я хоч на хвильку замислився над силами надлюдського. Я вірю тільки в земні причини. І, знаєте, було б краще, якби ми взагалі для визначення того, чого не розуміємо, не вживали слово «потойбічне», а користувалися звичайним словом «незбагненне». Принаймні у справі, про яку вам зараз розкажу, мене найбільше зацікавили другорядні, побічні обставини того, що сталося. А втім, ось як усе було.

Працював я тоді судовим слідчим в Аяччо, невеликому білостінному містечку на березі чарівної затоки, біля підніжжя високих гір.

Більшість справ, які мені довелося розслідувати, були пов’язані з вендетою. Якби ви знали, скільки в ній гордощів, несамовитої напруги, люті та героїзму! Там ви знайдете такі нечувано цікаві історії кровної помсти, що нам хіба могли б приснитися; там споконвічна ненависть, на якийсь час угамована, та довіку не забута; там найогидніші підступи; там убивства, що перетворюються на різанину і стають мало не славним учинком. За два роки я не чув там іншої мови, як про ціну крові, про той страхітливий корсіканський забобон, що кличе до відплати родичам і нащадкам того, хто колись комусь завдав якоїсь образи. Я бачив, як убивали старгіх дідів, дітей, усю рідню, моя голова тріщала від усіх тих історій.

Так от, одного дня я довідався, що якийсь англієць зовсім недавно найняв на кілька років невелику віллу в глибині затоки. Він привіз із собою слугу-француза, якого найняв у Марселі по дорозі.

Відразу всі зацікавилися тим загадковим паном, що жив самотньо у своїй оселі, а з дому вибирався лише на полювання чи на риболовлю. Він ні з ким не розмовляв, ніколи не навідувався до міста, а щоранку годину чи дві вправлявся, стріляючи з пістолета й карабіна.