На розі вулиці Серпан впала мені в око крамниця. Читаю: «Колоніальні товаіри. Пікдан». А знизу, щоб було кожному зрозуміло: «Бакалія».

Я гукнув:

— Quantum mutatus ab illo!.. ⁹

Він підвів голову, забув про покупця, кинувся до мене, простягаючи руки:

— А, молодий мій друже, це ви, мій друже молодий? Який же я радий, який я радийі

Показна жінка, дуже огрядна, вийшла сквитаю з-поза прилавка і впала мені на груди. Я ледве впізнав її, така вона стала гладка.

— То справи йдуть добре? — запитав я.

Пікдан відповів, взявшися знову до ваги:

— О, дуже добре, дуже добре! Я заробив три тисячі франків чистих, цього року!

— А латина, пане Пікдане?

— Е, Боже мій, латина! Латина, латина, бачите, — з неї й на харч не вистачає!

Вдарте на сполох!

Нещодавно я одержав одного листа. Поспішаю видрукувати його, гадаючи, що він може стати в пригоді багатьом моїм читачам.

Париж, 15 листопада 1886 р.

Шановний пане!

В своїх оповіданнях і нарисах ви часто торкаєтесь питань, що стосуються, так би мовити, «поточної моралі». Хочу поділитися з вами своїми міркуваннями, що, на мою думку, можуть правити вам за тему для статті.

Я неодружений, старий парубок, і, здається, трохи наївний. Проте мені здається, що багато чоловіків, навіть більшість чоловіків, — такі ж наївні, як і я. Я завжди або майже завжди довірливий, кепсько розуміюся на природній підступності ближніх і йду навпростець, не додивляючись належного мірою до зворотного боку явищ і людських взаємин.

Майже всі ми звикли сприймати уявне як реальне, а довколишніх людей вважати за тих, кого вони з себе вдають. Серед нас зовсім мало таких, хто має особливий нюх і здатний відчувати справжнє єство інших людей, приховане в них. Нерідко через таке вузьке й умовне розуміння життя ми борсаємося серед подій, неначе кроти, віримо не в те, що є, а завжди в те, що нам здається; і здіймаємо галас навіть тоді, коли перед нами піднімається завіса і дійсність стає очевидного. Все, що не задовольняє нашу ідеалістичну мораль, ми розглядаємо як виняток, — не помічаючи, що майже завжди стикаємося лише з винятками. А внаслідок цього довірливих диваків, таких як я, шиють у дурні всі, а переважно жінки, що мають до цього особливий хист.

Я почав здалеку, щоб підійти до цікавого для мене окремого випадку.

У мене є коханка, заміжня жінка. Як і багато інших, я уявляв, звичайно, що натрапив на щось виняткове, на бідолашну жіночку, що вперше обдурює свого чоловіка. Я довго упадав за нею, — принаймні мені здавалося, що я упадаю довго, — прихилив її до себе увагою і коханням, домігся свого завдяки впертості. Причому я вдавався до всіх пересторог, хитрощів, делікатної нерішучості, щоб якось уповільнити наше зближення.

1 ось що сталося минулого тижня.

її чоловік кілька днів був відсутній. Вона побажала пообідати в мене «по-парубоцькому»: я навіть мусив сам прислуговувати їй за столом, щоб обійтися без слуги. У неї була настирлива думка, що переслідувала її вже кілька місяців: вона мріяла напитися доп’яна, напитися досхочу, та так, щоб не вертатися в такому стані додому, не давати пояснень покоївці, не бути такою на людях. Досі вона частенько доходила до стану, як сама казала, «веселого запаморочення», була при цьому щаслива й задоволена, але далі не йшло. А тепер вирішила раз таки добре напитися, бодай лише єдиний раз, але вже як слід. Вона сказала вдома, що їде на добу до друзів недалеко від Парижа, а сама в обідню пору завітала до мене.

Жінці можна бути п’яною, звичайно, тільки від замороженого шампанського. Бона вихилила великий келих ще перш, ніж ми сіли до столу, і, коли справа дійшла до устриць, почала вже забалакуватися.

У нас був холодний обід, заздалегідь приготований і поставлений на столику поруч зі мною. Мені досить було простягти руку, щоб узяти страву або тарілку, — і я прислуговував, як умів, слухаючи її базікання.

Вся в полоні своєї думки, вона пила келих за келихом і вже пустилася в недоладні і нескінчені признання про всякі дівочі відчуття. Вона молола й молола, її осоловілі очі непевно блукали, а думки розкручувалися без упину, немов рулони блакитної телеграфної стрічки, які наче самі розмотуються під тихий стрекіт електричного апарата, що вкриває їх загадковими значками.

Часом вона питала мене:

— Я не п’яна?

— Ще ні.

Тоді вона знову випивала келих.

І, нарешті, геть сп’яніла: не настільки, щоб утратити тяму, але достатньо, щоб говорити правду, як мені здалося.

За признаннями про дівочі відчуття пішли інтимні подробиці про чоловіка. Вона не приховувала нічого, — мені аж неприємно було її слухати, хоч вона й повторювала без кінця:

— Тобі ж я все можу сказати… З ким і побалакати про все, як не з тобою!..

Отож я дізнався про всі звички, всі вади, усі манії та найтаємніші смаки її чоловіка. І вона питала мене, вимагаючи схвалення:

— Ну, хіба не тюхтій він?.. Скажи мені, хіба не нікчема?.. Бачиш, до чого він мені остогид?.. Га?.. Ось чому першого разу, як я тебе побачила, я сказала собі: «Диви, цей мені подобається, я візьму його собі за коханця». Відтоді ти й став за мною упадати.

Напевно, вигляд у мене після цих слів був надто отетерілий, бо вона помітила це, незважаючи на хміль, і голосно розреготалася.

— Хе!.. Теж мені тютя, — сказала вона, — яких він тільки не розводив церемоній. Але ж коли до нас залицяються, дурню ти такий… то, значить, ми цього хочемо… і тоді нема чого мнихатися, змушуючи нас чекати… Треба бути телепнем, щоб не розуміти з одного нашого погляду, що ми згодні… Що вже я тебе попочекала, бевзю ти мій! Коли ти вже врешті збагнеш, думаю, що мені набридло чекати… Так-так… квіточки… віршики… компліменти… знову квіточки… а далі ані руш… Я мало не покинула тебе, радість моя, так довго ти збирався. І найгірше, що таких чоловіків, як ти, — добра половина, зате друга половина… Ха-ха-ха!

Від цього реготу по спині мені сипонуло приском. Я промимрив:

— А друга половина? А що друга половина?

А вона все тягла вино, очі її ще більше посоловіли, а язик немов підбурювала владна потреба казати правду, яка часом охоплює п’яниць.

Вона вела далі:

— Ет, друга половина! Ті не бояться… Вони швидко йдуть на приступ… Але ж вони мають на те підставу. Інколи їм це і не вдається, але часом вони таки домагаються свого, незважаючи ні на що. Любий мій… якби ти знав… як це кумедно!.. Два роди чоловіків… Бачиш, отаке, як ти, — тютя, — не уявляє собі, які ж вони ті, інші… і що вони коять… негайно… тільки-но опиняться з нами наодинці… Ті йдуть на все… їм перепадає, правда, по пиці… але що їм до того?.. Вони добре знають, що ми ніде ніколи… анічичирк… Вони нас добре знають…

Я вп’явся у неї інквізиторським поглядом, з шаленим бажанням змусити її говорити далі, дізнатися про все. Скільки разів я питав був себе: «А як же інші чоловіки поводяться з жінками?» Спостерігаючи де-небудь у вітальні, як двоє чоловіків розмовляють із жінкою в товаристві, я відчував, що, опинившись після цього по черзі наодинці з нею., вони поводитимуться по-різному, хоча вона й знайома з кожним однаково. З першого погляду можна вгадати, що деякі люди, створені від природи для спокусй або просто розбещеніші, нахабніші від нас, досягають за годину розмови з жінкою, що їм до вподоби, такого ступеня близькості, до якого нам і за рік не дійти. Так що ж, ці чоловіки, ці спокусники, ці зухвальці, чи дають вони при добрій нагоді волю рукам і губам своїм настільки, що це здалося б нам, несміливим, тяжкою образою, але в очах жіноцтва, очевидно, виглядає гідною пробачення безсоромністю, визнанням їхніх непоборних чар?

Тому я і спитав у неї:

— Напевно, деякі чоловіки досить-таки нахабні?

Вона аж відкинулася на спинку стільця, щоб досхочу

насміятися, але це був регіт нервовий, хворобливий, який, буває, переходить в істеричний напад. Трохи заспокоївшись, вона заговорила: